відображення
сортування нова вкладка
email:
Пошук       Вибрана Вершина:       Вершина2:

ПОЕТ/ПИСЬМЕННИК


Рукопис вірша Мені однаково
  • Роль творчості Т.Г. Шевченка у становленні української культури Творчість Т.Г. Шевченка відкрила новий, вищий етап у розвитку української культури. Нею був стверджений критичний реалізм в українській літературі, започаткований її революційно-демократичний напрям. Ім'я Шевченка вперше стало відомим па просторах Російської імперії, коли півтора століття тому в Петербурзі вийшла невелика книжечка "Кобзар". В історії України автор цього видання був винятковим явищем — він вийшов з найглибших надр трудового народу і здобув всесвітню славу. Але саме походження ще не гарантує відданості людини своїй соціальній природі до кінця життя (відомий дворянський історик М.Погодіп, наприклад, за походженням був кріпаком). Тарас Шевченко був і залишався вірним народові, ніколи не розривав з ним зв'язку і в кінці життя з гордістю писав: "...Я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу". Природа дуже щедро обдарувала юнака — в нього було два покликання: художника і поета. Почав він творчий шлях як художник, здобув визнання вже в молоді роки, а в кінці життя йому було надано звання академіка. Проте переважало в ньому друге, основне й головне покликання — поста, мало сказати — новатора, а поста особливої, незвичайної сили думки, глибини почуття, могутньої революційної пристрасті. Порівняно недавно стала відома одна з перших поетичних спроб Шевченка — вірш "Нудно мені, що маю робити?". Від цих перших рядків і до останнього передсмертного вірша "Чи не покинуть нам, небого..." поет висловлював думи, почуття й прагнення свого народу. Слідом за "Кобзарем" з'являється альманах "Ластівка", де також надруковано ранні твори Шевченка, які не ввійшли до збірки, зокрема балада "Причинна". (Тепер цією поезією відкривається "Кобзар".) Уже перші проби пера Шевченка з їх народністю, емоційністю були виключно новим явищем в українській літературі. Прокладаючи нові шляхи в літературній творчості, молодий поет не поривав різко зі своїми попередниками й сучасниками. Навпаки, він підкреслював свій зв'язок, спадкоємність із тими, хто перший починав нову українську літературу. Коли 1838 р. помер автор безсмертної "Енсїди", під враженням одержаної звістки Шевченко пише елегію "На вічну пам'ять Котляревському", в якій навіки визначив вагомість його внеску в культуру українського народу і всього людства. Так само високо оцінював молодий поет і першого прозаїка нової української літератури Г. Квітку-Основ'яненка. Він пише письменникові листа; прочитавши його нарис про А. Головатого, звертається до автора з віршовим посланням "До Основ'яненка". В. Жуковському присвячено ранню найкращу поему "Катерина", а Є. Гребінці — "Перебепдю". Шевченко творчо використав багатющий досвід попередників і сучасників в українській, російській і зарубіжній літературах, але в поезію він прийшов сказати своє, нове слово. У шевченкознавчих студіях не раз були спроби вказувати на деякі літературні паралелі, залежність, впливи тощо. Безперечно, у раннього Шевченка є дещо спільне з романтичною поетикою. Але ніколи, навіть у молоді роки, пост не втрачав своєї власної індивідуальності. Про це вагомо висловився І. Франко у статті про "Перебепдю": "...Геніальна натура нашого поета уміла впливи ті щасливо перетопити в одну органічну і глибоку поетичну цілісність" — у той сплав, ім'я якому — Шевченко. Весь "Кобзар" нерозривно зв'язаний з народною творчістю. Це цілком природно й зрозуміло. Поет виріс з українського фольклору й ніколи цих зв'язків не поривав. Один з істориків української літератури ще в дожовтневі часи писав: "З Котляревським до літератури увійшов народ і сів у ній па покуті, остаючись там і по сей день бажаним гостем". Якщо про літературу до Шевченка ще можна було висловитись в такий спосіб, то з приходом Кобзаря народ в українській літературі став не гостем, а господарем. Завжди відчуваючи нерозривний зв'язок з народом, пост сміливо черпав з усної творчості ідеї, сюжети, образи, ритміку. Це не "ви-користання", властиве його попередникам і сучасникам-романтикам, це не стилізація під фольклор, до якої вдавалися численні пости до Шевченка, в часи його і після нього. Елементи усної народної творчості (певною мірою й несвідомо) впліталися у власні думи й слова поета. Інколи він міг запозичити з народної пісні навіть окремі рядки. Надзвичайна близькість поезії Шевченка до фольклору, зокрема, до народної пісні, давала підставу деяким критикам вважати автора "Кобзаря" водночас і народним співцем (творцем фольклору), і поетом. Аполлон Григор'єв — сучасник поета — так писав про нього: "...Последний кобзарь и первый великий поэт новой великой литературы славянского мира". Звичайно, вислів цей образний. Проте й у той час, і значно пізніше можна зіткнутися з аналогічним, вже образним, трактуванням Шевченка, особливо в зарубіжній критиці. Автор "Кобзаря" — поет народний у розумінні безмежної відданості інтересам народу, але не "простонародно-примітивний". Засвоївши всі багатства передової людської думки, Шевченко піднісся на таку височінь, з якої міг повести народ за собою, показати йому шлях до визволення. Слід нагадати, що це були часи крайнього абсолютизму, коли в Російській імперії майже не було справжнього політичного життя, часи, про які В. Бєлінський писав: "Тільки в одній літературі, незважаючи на татарську цензуру, є ще життя і рух вперед". У такі похмурі часи тільки прогресивні письменники могли своїм словом виявити настрої покріпачених селян, інтереси найширших мас населення в боротьбі за елементарні права. Таким першим виразником насущних народних інтересів в українській літературі став Тарас Шевченко. Уже в ранніх творах поста виявились провідні риси всієї його творчості. Автор "Кобзаря" — передусім поет сучасності, який живе інтересами народу, поділяє його горе й радощі, протестує проти потворних явищ життя, закликає до волі ("Катерина", "Причинна", "Тополя", "Утоплена", "Перебендя", ліричні поезії). Невдоволення поета-патріота гнітючою дійсністю спонукало його звертатися думкою в минуле, до історичних тем. Найвиразніше революційний характер романтизму поета виявився у поемі "Гайдамаки", що з'явилась через рік після виходу "Кобзаря". Поема була здійсненням велетенського задуму, про що свідчить філософський віршовий вступ і прозова передмова (фактично — післямова). Назва говорила про те, що в ній буде оспівано широкі маси народних месників — борців проти феодально-кріпосницького й національного гніту. Хоча в поемі й змальовані криваві картини покарання шляхти гайдамаками, весь твір проймає глибока людяність, гуманізм: Болить серце, як згадаєш: Старих слов'ян діти Впились кров'ю... У ліричних відступах Шевченко нагадував читачам, що два братні слов'янські народи могли б жити в мирі й дружбі - - "жити б та брататься". А в передмові він уперше висловив широку демократичну ідею єднання слов'янських народів: "Нехай житом-пшеницею як золотом покрита, не розмежованою останеться навіки од моря до моря слов'янська земля". Як і інші історичні твори Шевченка, поема "Гайдамаки" міцно пов'язана з сучасністю. Змальовуючи минуле, пост раз у раз нагадує про сьогодення, висловлює невдоволення пасивністю селянських мас, тим, що нащадки по згадують про Ґонту й Залізняка: Тяжко! Важко! Кат панує, А їх не згадають. Тут спостерігається явний політичний підтекст, спрямований проти самодержавства, Миколи І. Дедалі більше Шевченко стає відомим як пост і художник. Його твори друкуються в журналі "Маяк" та альманасі "Молодик", виходять окремими видапнями: "Гамалія", "Тризна", "Чигиринський Кобзар", "Живоииспая Украйна". Він ще пильніше приглядається до життя народу, наполегливо шукає нових шляхів у творчості, в боротьбі з суспільним лихом. Шевченко виїжджає на Україну, де не був чотирнадцять років, і постійно подорожує. У 1845—1846 рр., перебуваючи в містах і селах Правобережної та Лівобережної України з власної ініціативи, а також за дорученням Археологічної комісії, він замальовує історичні місця, старовинні церкви й монастирі, руїни, могили тощо. Його малюнки архітектурних пам'яток Переяслава, Чигирина, Суботова, Густині, Полтави й досі зберігають пс тільки мистецьку, а й наукову вартість. До сприймання й узагальнення своїх спостережень поет був підготовлений перебуванням у Петербурзі. Початок 1840-х рр. І. Франко в статті про Шевченка назвав "добою великого нерелому" в думках поета. Він нагадав про передову російську літературу тих часів (Пушкін, Грибоєдов, Лєрмонтов, Гоголь, Бєлінський, Герцен), про прагнення показувати дійсність правдиво з усіма її хибами, будити в людей бажання виправляти ці хиби, вселяти віру в можливість їх подолання. І. Франко нагадував про прогресивну західноєвропейську літературу (Гюго, Жорж Сапд, Стендаль, Бальзак, Діккенс, Тскке-рей), про перехід до політичного радикалізму, про порушування суспільних питань у літературі, про поворот до реалізму. Свої аналітичні роздуми над творчістю Кобзаря цього періоду Франко завершує відомим узагальненням: "Неможлива річ, аби Шевченко, живучи під той час у Петербурзі, не мав також захопитися тою великою хвилею поступового руху, аби його гаряча молода душа не повернулась також у новім напрямі, тим більше, що й власні його мужицькі симпатії віддавна тягли його в той бік". Ще в Петербурзі Шевченко знав, що його чекає в Україні: "...Там окрім плачу нічого не почую". Але те, що він побачив і иочув, перевищило всі його побоювання. Страшне всенародне лихо вразило серце поста, й у нього вирвались перші жагучі, пристрасні слова: Світе тихий, краю милий. Моя Україно. За що тебе сплюндровано. За що, мамо, гинеш? Він не поспішає друкувати свої нові твори, але старанно переписує їх в альбом "Три літа", ніби готуючи для прийдешніх поколінь. Різкого зламу в світогляді Шевченка пе сталося — пост був і залишався мужицьким демократом, але демократизм цей пабув більш чітких, революційних рис. Так само він залишався народним поетом, виразником дум і прагнень трудящого люду, але з'являється й дещо нове. Поет і раніше правдиво показував дійсність з її хибами, але тепер значно розширюється діапазон його узагальнень. Він по-новому переосмислює і минуле, і сучасне, вирізняє вже не поодинокі хиби, а невиліковні виразки, страшні вади, які годі виправити. У багатьох творах "Трьох літ" важко відділити історичну тему від сучасної й навпаки. Все поєднується в один комплекс, єдиний синтез. Так народжується новий поетичний жанр, про який влучно сказав І. Франко: "Перший Шевченко... в своїх поемах "Сон" і "Кавказ" показав у Росії образці політичної поезії, показав також для всіх будущих поетів політичну дорогу, якою слід ступати на тім полі, та основу, з якої треба жити". І це цілком справедливо. Поезія "Трьох літ" - - передусім поезія політична. Це викриття самодержавства й кріпосництва як системи в усіх без винятку її ланках, в усіх аспектах — державному, політичному, соціальному, національному, морально-стичному. Про друкування цих поезій в умовах царської цензури годі було й думати. Шевченко охоче читає нові вірші з альбому "Три літа", дає їх переписувати. Тому ми маємо численні списки революційних поезій, які поширювались протягом кількох десятиліть, хоча цей альбом був похований у III відділі. Шевченко сам переписав поему "Кавказ" для А. Міцкевича. Цей текст був переданий у Париж через члена Кирило-Мефодіївського товариства М. Савича і вручений постові. Відомі різні підходи до оцінки творчості поета цього періоду, але ясною виглядає думка: Шевченко в ці роки є послідовним революційним демократом, поетом-реалістом, хоча в його творчості й тепер і навіть пізніше, зберігаються значні елементи романтизму. Далі розвипув Шевченко також ідею слов'янського єднання, вперше висловлепу в ранніх творах. Він пише історичну поему "Срс-тик", або "Іван Гус", а до неї - - посвяту "Шафарикові", де всупереч панславістам і слов'янофілам накреслює широку програму демократичного єднання визволених народів: Щоб усі слов'яне стали Добрими братами, І синами сонця правди... Це послання Шевченко передав Шафарикові. Є різні думки про те, коли саме він його передав: чи до заслання, чи після. Але відоме свідчення В. Білозерського, що послання потрапило до адресата: "Оповідають свідки, що І. Шафарик, читаючи оце послання Шев-ченкове, плакав вдячвими сльозами". Порушуючи й розв'язуючи широкі суспільно-політичні проблеми в поезіях "Трьох літ", Шевченко, як і в ранній творчості, залишався ніжним ліриком. І в сатиричних творах, і в поемах, сповнених інвектив, революційного пафосу, є чимало ліричних відступів, у яких виявляється щире серце поста, чистота його почуттів. Поруч з політичною поезією Шевченко створює ліричні шедеври: "Дівичії ночі", "Маленькій Мар'яні", балади ("Лілея", "Русалка") і нарешті поему "Наймичка". Характеризуючи літературні достоїнства останньої, І. Франко підкреслив, що вона "...належить до найбільших тріумфів правдивої штуки і мусить уважатися за найкращий доказ великої геніальності Шевченка". Каменяр написав це 1895 р. Але ще за життя поета, в часи творення поезій "Трьох літ", сучасники відчували те саме. Цікавий з цього погляду лист В. Білозерського до М. Гулака 1846 р. з приводу поеми Т. Шевченка "Іван Гус": "Я поневоле приятно задумался над тем — какого гениального человека мы имеем в Тарасе Григорьевиче; ибо только гений посредством одного глубокого чувства способен угадывать и потребности народа и даже целого века, — к чему ни приведут никакая наука, ни знания, без огня поэтического". Засланням у солдати в далекі оренбурзькі степи, забороною писати й малювати царат намагався вбити в Шевченкові поета й художника. Незважаючи на суворий присуд можновладців, Кобзар пише вірші і в казематі III відділу, і в Орській фортеці, адресуючи свої "захалявні" книжечки грядущим поколінням. Поета-громадя-нина відзначала величезна сила переконаності у правоті своєї благородної справи, віра й упевненість у тому, що його "мережання" потрібне народові, допоможе його визволенню. Незважаючи на весь тягар заслання, принизливість миколаївської солдатчини, революційний дух Шевченка не був зламаний: "Караюсь, мучуся... але не каюсь". І він пише нові визначні твори, в яких далі викриває несправедливий кріпосницький лад, але в більш типізованих образах ("Княжна", "П. С"). Новою була поява образів народних месників ("Варнак", "Якби тобі довелося"). Ще з більшою пристрастю поет бореться проти царату, закликаючи до відплати усім вінценосцям ("Царі"). Поруч з цими поезіями, сповненими революційного пафосу, Кобзарем були створені найніжніші перлини лірики — "Г. 3." ("Немає гірше, як в неволі"), "За сонцем хмаропька пливе", "Зацвіла в долині", "У пашім раї на землі", "На Великдень на соломі", численні пісні, що стали потім народними. У каторжних умовах не скам'яніло чисте, щире серце поета. Другий арешт, і друге, ще важче заслання не зламали Шевченка. Він не пише поезій, але з'являються російські повісті. Вони художньою силою не дорівнюють поетичним творам, проте лишаються цінним надбанням у спадщині Шевченка. Кримська війна, смерть Миколи І спричинили певну відлигу в суспільному житті Російської імперії. Звільнений із заслання завдяки клопотанням російських друзів, Шевченко відновлює поетичну діяльність. У нових поемах та інвективах заяснів усіма барвами давній, уже широковідомий геній. Пантелеймон Куліш надрукував у "Записках о ІОжной Руси" поему "Наймичка" і першим у пресі назвав Шевченка генієм: "У його віршах мова паша зробила той великий крок, який робиться тільки спільними зусиллями цілого народу протягом тривалого часу або чарами генія, що в своїй особі втілює вроджену художність рідного племені". В іншій статті Куліш, пишучи про світове значення Шевченка, вже просто називає його ім'я поруч із Шекспіром, Шіллером, Міцкевичем, Пушкіним та Гоголем. Тарас Шевченко стає відомим поза межами Російської імперії, передусім серед своїх краян за кордоном. Уже в 1840-х рр . твори поета потрапили в Галичину, тут знали про арешт членів Кирило-Мефодіївського товариства. Через польську пресу Шевченко стає відомим у Франції. Важливим і знаменним фактом є вихід у Лейпцигу 1895 р. книжечки, в якій надруковано революційні поезії: "Кавказ", "Заповіт", "Розрита могила", "Холодний яр" та ін. В ореолі слави повернувся поет із заслання до Петербурга. Він вживає енергійних заходів до надрукування великої книги "Поезія Т. Шевченка, т. І", але цензура дозволила видати тільки ранні, вже друковані твори під традиційною назвою "Кобзар". Проте поет невтомно працював для майбутнього. Творчість останнього періоду життя стала пайвищим етаном в розвитку поета. Як і раніше, жагуча революційна пристрасть поєднується в ньому з особливою, надзвичайною ніжністю, ліричною емоційністю ("Посажу коло хати", "Над Дніпровою сагою", "Тече вода з-під явора"). Як і раніше, безцензурні твори поета поширюються в численних списках, потрапляють за кордон і друкуються там. Безсмертя творчості Шевченка полягає в тому, що найпередовіші для того часу революційні ідеї було втілено в геніально просту поетичну форму. В останні роки свого життя Шевченко не міг не відчувати, що вагомі зерна, посіяні ним, уже давали паростки ("Орю свій переліг — убогу ниву! Та сію слово. Добрі жнива колись-то будуть!"). Він бачив, як росте коло його соратників і однодумців, читав у пресі про визнання своїх заслуг перед народом. М. Добролюбов у рецензії на "Кобзар" назвав його першим справжнім народним постом, а М. Чернишевський вважав Шевчепка непохитним авторитетом, довів його світове значення. Сама смерть Кобзаря і поховання його на Чернечій горі біля Капова стали фактором революційного руху. Він був основоположником нової української літератури, нової української культури в цілому. Але значення Шевченка далеко переросло межі літератури й культури. Спадщина поета, яка друкувалася посмертно у вітчизняних видавництвах і за кордоном, ставала чинником революційна-визвольної боротьби в усій Російській імперії, у країнах слов'янського світу. Революційні демократи використовували твори Шевченка в боротьбі проти царату, ними захоплювалися учасники польського січневого повстання 1883 р., їх переспівували болгарські революціонери — борці проти турецького ярма. Твори Шевченка перекладаються на російську, чеську, болгарську, сербську, хорватську, німецьку, французьку, англійську та інші мови. Заслуговує на увагу видана французькою мовою доповідь про творчість Кобзаря та її визначальний вплив на розвиток української літератури, переслідуваної царським урядом, котра була підготовлена для учасників Європейського літературного конгресу (1878). Високу оцінку творам поета дали польський поет В. Сирокомля, болгарський поет Л. Каравелов, сербський поет В. Николіч, французькі вчені Е. Дюран і Л. Леже, шведський вчений Л. Єнсен, чеський учений 3. Неєдли й багато інших. У статті І. Франка "Тарас Шевченко", що була надрукована, крім української, ще й польською, німецькою та англійською мовами, розкрито велич і геніальність народного поета, рівного якому ще не знав світ. До таких висновків прийшов і сучасний дослідник академік О.І. Біленький, який, порівнявши автора "Кобзаря" з багатьма зарубіжними поетами, писав: "В історії світової літератури першої половини XIX ст. Шевченко, мабуть, єдиний поет, який цілком зосередився на ідеї визволення трудящих і висловив цю ідею з незрівнянною силою поетичного слова". Творчість великого Кобзаря належить до вічно живих явищ, які не спиняються на тій точці, на якій застала їх смерть, але далі розвиваються вже в свідомості суспільства. Кожна епоха висловлює про них свою думку, і як би правильно не зрозуміла вона їх, але завжди залишить наступній епосі сказати щось нове й правильніше, і жодна не висловить усього остаточно.

Гайдамаки
Чигирине, Чигирине
Літературна творчість Тарса Шевченка
Друк
Споріднені вершини: